Як дуб із вітровієм бився

Не одно уже століття дуб стояв, простерши віття,-
Весь в корі, як у броні, трудні роки, ночі й дні...
Знав одне лиш добре діло. Листя дихало й раділо,
Дуб добрячим обростав — доки й сам, як витязь, став.
Батьком був він клену й глоду.
Всім давав він прохолоду.
Кожен знав: хай грім гримить —